Особливості організації та проведення Українських народних  рухливих ігор
    Рухливі ігри доволі важливі для всебічного розвитку дитини. Цінність їх не лише в тому, що вони розвивають рухи дітей, а й  у тому, що спонукають малят бути активними, діяльними, вчать міркувати, досягати успіху. Завдяки цим іграм увесь організм дитини втягується в роботу, в неї поліпшуються апетит і травлення, стає глибшим дихання, зміцнюється нервова система, виховуються такі риси характеру, як дисциплінованість, стриманість тощо.
Рухливі ігри мають чимало переваг перед гімнастичними впра-вами і незамінні для рухового розвитку дитини. Розглянемо їхні особливості:
1.    Емоційна насиченість надає рухливим іграм привабливості, мобілізує зусилля дитини, викликає у неї радість і задоволення. Емоційне піднесення зростає завдяки наявності в іграх елементів несподіванки та змагання.
2.    Характер рухової діяльності у більшості ігор (біг, стрибки, кидання) забезпечує роботу значної маси великих м’язів, що відповідає особливостям рухового апарату дошкільняти.
3.    Різноманітність рухів — заміна під час гри одних видів іншими (діти бігають або тихо підкрадаються, присідають, нахиляються вперед або зупиняються) — запобігає швидкій втомі.
4.    Можливість саморегулювання темпу, енергії та тривалості рухів (за бажанням і відповідно до потреби можна або пришвидшити чи сповільнити біг, або зробити перерву й присісти) робить гру привабливою, рухи легше виконуються.
5.    Можливість для виявів особистої ініціативи дітей (попри готовий зміст гри й окреслювану правилами довільність рухів є достатній простір для власних пропозицій) активізує рухову творчість.
6.    Наявність передумов для розвитку низки базових якостей особистості — колективізму, дисциплінованості, сміливості, винахідливості, самостійності, відповідальності — сприяє моральному становленню дитячої особистості.
Рухливі ігри стимулюють розумовий розвиток дитини, регулюючи й поглиблюючи її уявлення про довкілля, розвиваючи увагу, пам’ять, спостережливість. За їх допомогою можна виховувати такі моральні якості, як сміливість, рішучість, чесність, товариськість. Вони допомагають також педагогові виховувати у дошкільнят естетичні почуття. Динамічність, чіткість, плавність рухів, шикування (у пари, колони, коло), різні фігури, образи, словесний супровід тішать малих, вчать їх розуміти красу.
Отже, рухлива гра є потребою здорової дитини, викликає у неї радість і втіху, розвиває здатність усвідомлювати свої дії та вчинки, сприяє формуванню внутрішнього ставлення до того, що її оточує. Тобто рухлива гра є для дітей своєрідною формою пізнання світу, задовольняючи їхні пізнавальні, соціальні, моральні та естетичні потреби.
Проте рухливі ігри будуть ефективним виховним засобом за умови забезпечення правильного керівництва з боку вихователя. Ця вимога зумовлюється своєрідним характером такої рухової діяльності дітей.
Найпоширеніші серед дошкільнят два види рухливих ігор — сюжетні та несюжетні (ігрові вправи). В основу сюжетно-рухливих ігор покладено життєвий досвід дитини, її уявлення про навколишній світ (дії людей, птахів, тварин тощо). Для ігрових вправ характерна конкретність рухових завдань відповідно до вікових особливостей та фізичної підготовки дітей. До несюжетних ігор належать, зокрема, рухливі ігри з елементами змагань (індивідуальні або групові). Деякі ігри цієї підгрупи проводять без розподілу гравців на команди — тоді кожна дитина намагається виконати завдання якомога ліпше, граючи сама за себе.
У дошкільному навчальному закладі ігровою діяльністю керує педагог. Його роль залежить від характеру самої гри і від сезону, від кількісного та вікового складу групи, від поведінки учасників, їхнього фізичного стану та рівня рухового розвитку.
Плануючи ту чи іншу гру, вихователь має знати, які саме навички та якості він хоче в ній розвинути або закріпити: в одній грі переважає біг, в іншій — метання, одна потребує витримки, інша — спритності тощо.
Діти полюбляють рухливі ігри й охоче грають у них, однак не завжди збираються на гру швидко й організовано. Тому збирати малюків на гру треба не більше 1-2 хв. Тривалий збір послаблює інтерес і дезорганізує дітей. Рухливу гру можна проводити напочатку,  в середині та у кінці прогулянки,  залежно від того, яке заняття їй передувало і який її загальний характер. Якщо перед цим були спокійні заняття, то гру можна організувати на початку, а якщо малюки захопилися цікавою творчою грою, то не треба переривати їх — ліпше зібрати для рухів уже в кінці прогулянки. Часом буває так, що трудовий процес або творча гра швидко закінчується, і дітям важко знайти собі іншу справу чи забаву. В такому разі можна пограти з ними в рухливу гру відразу ж після цього. Малят інколи доводиться збирати не один раз, тому що вони не можуть довго зосереджуватися на чомусь одному й часто не знають, що робити далі. Ось тут їм на допомогу приходить вихователь і проводить з ними нескладну рухливу гру.
Перед проведенням гри треба дошкільнят нею зацікавити — це допоможе їм ліпше засвоїти правила, чіткіше виконувати рухи, створить емоційне піднесення. Посилити цікавість до гри можна, ставлячи дітям запитання або використовуючи іграшки, картинки, загадки, казки чи вірші на відповідну тему. Коли діти зберуться, вихователь повідомляє назву гри, розповідає її зміст (стоячи так, щоб усі його бачили). Викладає зміст гри й пояснює правила чітко та лаконічно. Наприклад: під час гри «Хитра Лисиця» дівчинка, яка виконувала роль Лисиці, довго не відгукувалася на запитання дітей: «Хитра Лисице, де ти?» З’ясувалося, що вихователь, пояснюючи гру, сказав дітям: «Лисиця повинна стояти і мовчати, тому що вона хитра». Але до якого саме моменту вона має мовчати, забув сказати, тож дитина -»лисиця» слухняно стояла й мовчала.
Важливе значення має також інтонація: слово вихователя, відповідно інтоноване, набуває особливої ваги й особливого змісту. Тож педагог під час проведення рухливої гри має бути жвавим і водночас спокійним.
Складні ігри не потрібно пояснювати відразу — пояснення можна чергувати з розподілом ролей між гравцями, з показом деяких рухів, які можуть виявитися складними для дошкільнят. Вихователь сам показує потрібні рухи або вибирає для цього когось із дітей.
Суттєвою умовою при формуванні рухових навичок є попереднє подання руху — словесне або наочне. Не треба зловживати під час гри вказівками і поправками щодо точності й правильності вико-нання, бо це лише забирає радість від гри, зменшує її емоційність. Навчання рухів проводять здебільшого на заняттях з фізичної культури, а в рухливих іграх закріплюють набуті навички. У дітей молодшого дошкільного віку розвиток рухів здійснюється загалому процесі рухливих ігор. Проте якщо малята ще недостатньо оволоділи якимось рухом, не можна закріплювати у грі неправильно сформовані навички. Так, якщо у грі «Ведмідь і бджоли» деякі діти, лазячи, не змінюють ноги, а приставляють одну до одної, вихователь звертає увагу на помилку, зазначає, як треба лазити, пропонує подивитися на товариша, який робить рух правильно, а потім продовжує гру.
Під час гри педагог спостерігає поведінку всієї групи й окремих дітей. Своїм жвавим інтересом підтримує в малят радісний настрій, заохочує прояви винахідливості, рішучості, спритності, ініціативи. Водночас він стежить за тим, щоб діти не перевтомлювалися. Повторюємо: участь дорослого у грі залежить від характеру самої гри, від складу групи та ігрової поведінки дошкільнят. Що менший вік дітей, то активнішим має бути вихователь. У молодшій групі він грає разом з дітьми або виконує головну роль і водночас керує грою, подає сигнали, стежить за дотриманням правил. У середній, а особливо у старшій групі педагог лише спочатку виконує головну роль, а потім передає її дітям. Вихованці старшої групи поступово привчаються самостійно проводити гру у великому гурті.
Розподіляючи дітей для гри, вихователь об’єднує слабших і тих, хто не вміє виконувати вправи, із сильнішими (особливо в тих іграх, де є елемент змагання): хлопчиків – з дівчатками. Під час гри стежить, щоб діти не були тривалий час незадіяні, оскільки в них може зникнути інтерес і вони не одержать достатнього фізичного навантаження.
Особливої уваги потребує виконання гравцями правил рухливої гри. Ці правила мають відповідати вікові дітей (що молодші — то простіші правила) і сприяти формуванню позитивних якостей. Тому не потрібно вводити у гру правила, які спонукають дошкільнят зумисне програвати. Скажімо, коли передбачається, що спійманий стає ведучим, тоді малі починаюсь піддаватися. Невдалою є також установка в разі програшу потанцювати, розповісти вірша чи заспівати. Дітям цікаво виконувати такі завдання, тому вони й намагаються програти. З погляду виховання неправомірним є правило, за яким діти, які програли, вибувають з гри. Їм треба дати змогу повправлятись у тому, що не вдається, виправити свою помилку, тож їх вихід з гри можливий лише на короткий строк.
Важливий момент при проведенні гри — розподіл ролей. Обирати дітей на відповідальні ролі можна в різний спосіб: вихователь
сам доручає дитині яку-небудь роль; обирає її лічилкою; або дитина, яка виконує роль ведучого, обирає собі заступника.
Для лічилок доцільно брати короткі віршики зі зрозумілим змістом. До того ж, потрібно стежити, щоб діти не розбивали слова на склади, а вичленовували текст так, щоб на кожного гравця припадало ціле слово.
Обираючи дитину на ту чи іншу роль, потрібно враховувати її індивідуальні можливості, тому не завжди доцільно користуватися лічилкою або надавати право вибору самим дітям. Адже доволі часто від успішного розподілу ролей залежить успіх гри. Наприклад, якщо на роль мисливця оберуть сором’язливу дитину, яка не здатна показати відповідний рух, то гра втратить свій сенс. Водночас не варто постійно доручати відповідальні й цікаві ролі одним і тим самим дітям. В одних це може розвинути хвалькуватість, в інших — невпевненість у собі. Добираючи дошкільнятам доступні ролі, можна активізувати малоактивних дітей, регулювати неврівноважених і стежити за неухильним виконанням ними правил.
Тривалість рухливої гри залежить від її характеру, умов проведення та складу гравців. Важливо закінчити гру своєчасно: передчасне закінчення гри так само небажане, як і її затягування.
Вихователь має визначити оптимальний момент закінчення гри. Тільки-но в дітей з’являться перші ознаки втоми (неуважність, порушення правил, неточність виконання рухів, недостатня активність у досягненні мети, зниження інтересу, збільшення частоти дихання), гру треба завершувати. Якщо ж вона не має чітко визначеного закінчення, можна попередити про це так: «Граємо доти, доки не зміниться ведучий». Але таке закінчення не має бути несподіваним для гравців — їх треба підготувати до цього. Непередбачений кінець може викликати в дітей негативну реакцію.
Визначення результату гри має велике виховне значення. Кожна дитина хоче його знати. Дошкільнята бігають, намагаються не потрапляти у «лапи» хитрої лисиці. Мисливці цілять у зайців — хто з них найвправніший стрілець? Однак деякі вихователі недооцінюють дитячого інтересу до підсумків гри, й вона закінчується одноосібним наказом: «Досить, стомилися». Таким суб’єктивним рішенням дорослий знижує інтерес дошкільнят до гри, і це треба мати на увазі. Закінчити гру можна по-різному, та головне — діти мають вочевидь побачити її результати. Часом у кінці гри можна провести з дітьми середньої і старшої груп коротеньку бесіду про неї: чи добре про йшла гра, чи сподобалася вона, як діти виконували вправи, дотри¬мували правил, хто придумав щось, цікаве. Це привчає дошкільнят свідоміше ставитися до своїх дій, оцінювати власні вчинки і вчинки товаришів.
Підбиваючи підсумки гри, доцільно, коли є змога, проаналізувати її, зазначаючи допущені гравцями помилки. Аналізуючи сюжетну рухливу гру, корисно звернути увагу дітей на вдалі й невдалі моменти у розвиткові сюжету, відзначити тих, хто добре виконував свою роль. Утім не варто проводити такі бесіди часто, бо вони можуть набриднути дітям, перетворитися на шаблон.
Педагог може посеред гри вдатися до такого прийому: непомітно відійти, даючи дітям змогу погратися самим і закінчити її на власний розсуд. Деякі рухливі ігри переходять у самостійну дитячу ігрову творчість: частина гравців виходить, а частина продовжує розгортати свої ігри, користуючись, попереднім сюжетом та оформленням. Часом після закінчення гри вихователь пропонує дітям полічити впійманих Лисицею або Вовком. Вони самі з’ясовують, хто упіймав найбільше, хто не був упійманий жодного разу. Водночас це стане і вправою з лічби.
Таким чином, провести рухливу гру досить складно: тут важливі не лише вік і особливості дітей, безпосередні умови, а і їхній настрій та майстерність вихователя.